В Андріївському будинку дитячої творчості відбувся виховний захід присвячений героям Великої Вітчизняної війни.
Виховний захід був спрямований на виховання в гуртківців та школярів гордості за своїх предків та синівську вірність. Мета заходу – виховувати глибокі почуття патріотизму, національну гідність, високий рівень загальної культури.
Відповідальними за проведення заходу були гуртківці історико-краєзнавчого гуртка та керівник Сіра О.Г.
На виховний захід було запрошено ветерана Великої Вітчизняної війни Микулу Степана Антоновича та його дружину Микулу Любов Андріївну. Які є також і батьками воїна-афганця, який був посмертно нагороджений орденом «Красной звезди» та медалю воїну-інтернаціоналісту. Також на цей захід були запрошені гуртківці та школярі.
Діти хвилиною мовчання вшанували всіх загиблих у війнах.
Захід закінчився розповіддю ветерана Великої Вітчизняної війни.
Проведення таких заходів надихають до патріотизму та відчуття шанобливого ставлення до історії свого народу. Це був добрий урок для збереження пам’яті нашим нащадкам.
Спогади ветерана
Народився я в 1927 році в селі Успенівка Андріївського района Запорізької області, в звичайній селянській сім’ї. Батько Микула Антон Митрофанович- весь час працював в сільгосптехніці (викладав з каміння дороги в Бердянську), мати - Микула Варвара Никифоровна.
З 1933 по1941 роки навчався в Успенівській семирічній школі, закінчив сім класів. Потім батько здав документи у Андріївську школу, щоб я закінчив десять класів, але завадила війна.
Брат Микула Микола Антонович був від мене старший на три роки. Після закінчення навчання працював на заводі «Крекінг» в Бердянську. В 1940 році був направлений на Кавказ м. Тбілісі, де працював слюсарем. На початку Великої Вітчизняної війни був евакуйований на Урал в м. Златоуст, потім в місто Уфу, Челябінськ, де працював електрозварювальником. Батько отримав від нього останній лист в кінці травня 1942 році з міста Тюмень, де він працював зварювальником на заводі. Працювати приходилось дуже тяжко по 12 годин на добу, на оборону Радянського Союзу. Потрапивши на війну Микола воював в 20 гвардійській стрілецькій дивізії 60 гвардійському стрілковому полку. Був убитий в с. Вітровка Савінського району Харківської області. Так, 6 березня 1943 року обірвалося життя мого брата, який прожив всього 19 років.
Територія Запорізької області на той час була окупована. Нам приходилось не солодко. Я і багато моїх однолітків в п'ятнадцять років допомагав радянським солдатам рити окопи під с. Берестовим, на випадок відступу військ. Дуже часто мої батьки ділилися окрайцем хліба з нашими воїнами-захисниками. На протязі окупації, щоб зберегти життя багатьом солдатам, я крадькома носив звичайний одяг солдатам. Солдати переодягнувшись, могли спокійно проводити розвідувальну роботу на окупованій Запорізькій землі.
В 1944 році мене мобілізували. Але відразу на фронт мене не забрали, бо я був маленького зросту. Відіслали в запасний полк. Воювати на фронті не довелося. Згодом перевели в МВД, охороняти військовополонених: німців, румунів, японців. Деякі намагалися втекти. Потім відіслали на шість місяців вчитися на інструктора служби собак - кінолога в Красноярську. В кінці війни був направлений для охорони Севастополя, кінологом. В мирний час був нагороджений орденом Жукова; за доблесть і відвагу у Великій Вітчизняній Війні. В 1951 році комісувався, повернувся на рідну землю. Батько порадив влаштуватися на роботу до сільгосптехніки, обліковцем машин. Потім одружився, з’явилося двоє синів: Микула Микола Степанович, Микула Олександр Степанович.
В 1981 році мого меншого сина Олександра призвали до лав Радянської армії. Виконуючи інтернаціональний обов’язок, Олександр служив в Афганістані, де і загинув у жовтні 1982 році. На честь мого сина в Андріївці названа вулиця, де знаходиться школа, в якій вчився мій син. При в ході в школу висить меморіальна дошка, на честь мого сина.
|